На главную | Публикации о Б.А.Чичибабине | Борис Чичибабин в статьях и воспоминаниях
Іван Дзюба
Слово совiсне i добре
...Ще кiлька рокiв тому в одному з вiршiв, писаних, видно, в нелегку для автора хвилину життя, але в звичайнiй для нього скромно-мужнiй манерi, що велить сум i жалi ховати за гiркуватою iронiєю з самого себе, вiн написав:
В чинном шелесте читален или так, для разговорца, глухо имя Чичибабин, нет такого стихотворца.
Неважко за цими словами уявити всю громадянську, лiтературну i житейську ситуацiю, яка склалася навколо поета. Але був i тодi поет Борис Чичибабiн. I саме тому, що був, є вiн i сьогоднi — вже для ширшого, незрiвнянно ширшого кола людей. I є вiн — для їхньої, для нашої з вами душi, а не для «разговорца».
Це останнє важливо пiдкреслити. Борис Чичибабiн — не мастак iдеологiчних сенсацiй, не вiртуоз кон’юнктурної смiливостi, не виразник масового ажiотажу. Його поезiя — це постiйна, вперта, тяжка, виснажлива i несуєтна робота совiстi. Плодом такої роботи стає «чисте золото правди», якщо вжити вираз О.Довженка. Минають роки, приходять i відходять рiзноякiснi iсторичнi перiоди, змiнюються панiвнi суспiльнi настрої та захоплення, гасла i рубежi, полiтичнi формули й iнтелектуальнi моди,— а поет, небайдужий до них, але й суверенний,— намиває i намиває кров’ю своєї душi оте «чисте золото правди». I настає, зрештою, iсторичний час, в якому воно стає потрiбним i необхiдним не лише для самого поета i вузького кола його однодумців, а для всього суспiльства. До такого iсторичного часу, коли правда починає ставати потрiбною i необхiдною не лише окремим — якимось пiдозрiлим — суб’єктам, а всьому суспiльству, ми мали щастя дожити. I тодi з’ясовується, що совiсне слово таких поетiв, як Борис Чичибабiн, по-своєму допомагало наближати цей час: прирощуючи i свої чеснi золотинки до того золотого збору, який напрацювали тi, кого вiн вважає своїми духовними взiрцями,— вiд Б.Пастернака до О.Твардовського, вiд А.Ахматової до А.Платонова.
Народився Борис Чичибабiн 9 сiчня 1923 року в Кременчуцi. 1940 року закiнчив середню школу в Чугуєвi на Харкiвщинi. З кiнця 1941 року служив у частинах Закавказького вiйськового округу. Пiсля Перемоги, демобiлiзований за станом здоров’я, того ж 1945 року вступає на фiлологiчний факультет Харкiвського унiверситету. Але довго навчатися не довелося — 1946 року «особым совещанием» засуджений до п’яти лiт ув’язнення за нiбито антирадянську пропаганду. Звiльнений по вiдбуттю строку в 1951 роцi, реабiлiтований пiсля XX з’їзду партiї. Протягом 1963—1968 рокiв вийшло чотири його поетичнi збiрки — одна в Москвi («Молодость») i три в Харковi («Мороз и солнце», «Гармония», «Плывет „Аврора”»). Тi свої збiрки Борис Олексiйович не дуже любить, оскiльки за бортами їх залишалися найдорожчi для нього вiршi. Можна зрозумiти автора, та ще такого самокритичного i максималiста у вимогах до самого себе. Та, пiдiйшовши до справи з лiтературознавчою об’єктивнiстю, можна було б сказати, що i в тих збiрках є Чичибабiн: є його нестримна щирiсть, є громадянська чутливiсть, широта соцiальних реакцiй, гострота морального почуття, є бiль за компрометованi iдеали революцiї, соцiалiзму, переживання їхнього iстинного достоїнства й долi як своїх особистих достоїнства й долi,— i це рiднить «виданого» Чичибабiна з «невиданим», який тiльки тепер потроху видруковується i потроху «вичитується».
Стосунки поета Бориса Чичибабiна з офiцiйними лiтературними iнстанцiями та органiзацiями складалися драматично. Хоч починалося все трiумфально. 1966 року його прийняли до Спiлки письменникiв, причому одна з рекомендацiй була Маршака. Далi почалися ускладнення. В 70-тi роки, коли проводилося велике вичищення Спiлки письменникiв України, деяких iнших творчих спiлок та наукових iнституцiй вiд рiзного роду зловредних елементiв, до числа якихось там «iстiв» потрапив i Борис Чичибабiн. Тiльки позаминулого року його поновлено в Спiлцi письменникiв. Офiцiйне визнання не похитнуло його волi бути собою. Адже його поетична доля i достоїнство його слова визначаються глибиннiшими чинниками, про що вiн сам сказав:
Я б не сложил и пары слов, когда б судьбы мирской горнило моих висков не опалило, души моей не потрясло.
Все життя Бориса Чичибабiна пов’язане з Україною, i це не просто бiографiчна причетнiсть. Є тут глибша кровна i духовна закорiненiсть. Сам поет про це сказав:
С Украиной в крови я живу на земле Украины, и хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу,— на лугах доброты, что ее тополями хранимы, место есть моему шалашу.
З Україною його в’яже не тiльки народження, не тiльки вiдчуття землi, на якiй вiн живе, а й духовний корiнь, що сягає Гоголя, Шевченка, Сковороди, гуманiстичної культури Київської Русi,— це все виразно видно з його поезiї.
Борис Чичибабiн належить читачам усього багатонацiонального Радянського Союзу, росiйським читачам,— але нам вiн, поет росiйськомовний, особливо дорогий. Його вiдчуття України, його глибокi синiвськi слова про неї є пiдтримкою для нас сьогоднi, коли ми намагаємося вийти з того стану, в якому перебуваючи, багато людей витратили всяке нацiональне самоусвiдомлення й гiднiсть, а для багатьох саме слово Україна стало лише географiчно-адмiнiстративною позначкою i не викликає жодних iсторичних, моральних, культурних уявлень.
До ритуальних спiвцiв «дружби народiв» Борис Чичибабiн нiколи не належав, але фактично ця тема в її iстинному, людському, не казенному звучаннi весь час живе в його поезiї. В нього рiдкiсне, дивовижно безпосереднє вiдчуття багатонацiональностi нашої країни та своєрiдностi свiту кожного народу. Такi його вiршi про Молдавiю, про Прибалтику, про єврейський народ та iншi. У багатьох поетiв звертання до iнонацiональної теми стає лише приводом до одвертого чи прихованого самовихваляння i самоствердження, апологетики власного народу. У Бориса Чичибабiна — iнакше. В нього немає й тiнi нацiональної зарозумiлостi, гординi, втiхи. Є розумiння, проникнення, перевтiлення. I є, сказати б, винуватiсть. Те почуття винуватостi, без якого не буває почуття справедливостi i самої справедливостi. Пiдстав для почуття вини iсторiя дає достатньо. Зрештою, всi ми виннi один перед одним, народ перед народом, нацiя перед нацiєю. Особливо — благополучнiшi й успiшнiшi,— коли йдеться про народи. Великодушнiшi перед менш великодушними, совiснiшi перед менш совiсними,— коли йдеться про особистостi.
I ще важить погляд на себе, на свiй народ, свою культуру — очима iншого народу, iншої культури. Вiдчуття своїх недостатностей, своїх моментiв неповноти, бо нацiональнi культури доповнюють одна одну, бо тiльки всi народи разом творять повноцiнне людство.
Iнтернацiоналiзм... З цього слова на наших очах намагалися зробити собi прапор i шовiнiсти, великодержавники, держиморди. Але справжнiй iнтернацiоналiзм — це не ширма, за якою вiдбувається обтесування всiх на один чийсь копил. Справжнiй iнтернацiоналiзм — це реальнiсть свiтопочування людей рiзних нацiй, якi розумiють i шанують однi одних, вчаться однi в одних добра i з добром iдуть однi до одних — не непрохано, звiсно... Такий iнтернацiоналiзм живе i в поезiї Бориса Чичибабiна.
Ми говоримо: правда, свобода, демократiя — неподiльнi. Не можна здобути їх лише в однiй якiйсь сферi життя, залишаючи iншi сфери для них недоступними. Але так само неподiльний i деспотизм. Не можна звiльнитися вiд деспотизму в одному, залишаючи його в iншому. Не можна формувати демократичне самоусвiдомлення, не поширюючи демократичну мiру на всi явища життя й iсторiї. Деспотизм — це не тiльки Сталiн, це ще багато що вниз i вгору по iсторичнiй вертикалi. Якщо ми сьогоднi розвiнчуємо Сталiна, але й далi возвеличуємо Iвана Грозного чи Петра I, то це означає, що ми залишаємося деспотоманами. З цього погляду особливо цiнна чичибабiнська iнтерпретацiя Петра I, надихана, мабуть, не в останню чергу Шевченком...
Протягом десятилiть правду в нас намагалися замiнити «правильнiстю». Обов’язковою для всiх, у готовому виглядi. Але правда не є щось готове. До неї треба дiйти своїм життям, її треба побачити, зрозумiти. Її треба висловити... I треба донести до людей... Це останнє було найважчим. Нинi висловлювати i доносити правду стало легше. Центр ваги переноситься на iнший бiк справи: пiзнання правди. Треба багато знати, треба широко i глибоко мислити, треби мати дуже вразливу, проникливу i недремно-чесну душу, щоб доходити правди. У самому словi «правда», в його семантицi й емоцiйному зарядi закладене протистояння тому, що здається, i тому, що нав’язують. Згадаймо народну пiсню про правду i кривду:
Ой немає правди, правди не видати, бо тепер неправда стала панувати.
Iстинна поезiя непомильно вiддiляє правду вiд того, що називає себе правдою i «правдує» на догоду кривдникам народу.
Сьогоднi всi ми вчимося думати i говорити як вiльнi люди. Це тяжкий i довгий труд, який потребуватиме, можливо, вiку людського поколiння. Попереду в цiй тяжкiй працi йдуть кращi полiтики, вченi, публiцисти, прозаїки, поети. Серед них — Борис Чичибабiн, який став на цей тернистий шлях давно i йде ним несхибно.
1989 р., Київ